Яскраве, але коротке і сповнене драматичними подіями життя. Сходження від сироти-кріпака до володаря людських душ. Таким через 209 років від дня народження ми бачимо українського Пророка, геніального поета і художника, який став духовним символом України, – Тараса Григоровича Шевченка.

Тарас народився 9 березня 1814 року у с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко.

Дитячі роки Шевченка пройшли в селі Кирилівка, звідки був родом його батько. Грамоті хлопчика навчив місцевий дяк Совгир. У дев’ятирічному віці Тарасик залишився без матері. Через два роки помер його батько. Опікуном сироти став дядько Павло. Як згадувала Тарасова сестра – Ярина, дядько був «великим катюгою».

Не витримавши тяжких умов життя, Тарас подався в найми до нового кирилівського дяка Петра Богорського. Від нього невдовзі втік у пошуках учителя-маляра – у Тараса проявилися здібності до малювання. Певний час хлопець наймитував і вчився малювати.

1828 року його взяли козачком (слугою) до панського двору поміщика Василя Енгельгардта. Після смерті пана Тарас перейшов у власність до його сина Павла – був його дворовим слугою в м. Вільно.

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, поміщик П. Енгельгардт узяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах власного «покоєвого художника», підписав контракт й віддав його на чотири роки вчитися до живописця В. Ширяєва, у якого Тарас жив до 1838 року.

Мистецтво живопису, декоративного розпису юнак опановував під час виконання замовлень разом з артіллю художників під керівництвом Ширяєва. У той час Тарас створює складні багатофігурні композиції на тему античної історії та Київської Русі.

Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї. Улітку 1836 року під час одного з нічних сеансів малювання у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком – художником Іваном Сошенком, а через нього – з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з відомим поетом Василем Жуковським. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього товариства, «розглянувши малюнки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

Євген Гребінка став першим, хто помітив поетичний хист Тараса Шевченка. Щотижня він відвідував літературні вечори у помешканні Євгена Гребінки, читав свої твори.

Приятель Гребінки, художник Аполлона Мокрицький привернув увагу свого вчителя Карла Брюллова до талановитого українського юнака, прочитавши тому Тарасові вірші.

Навесні 1838 року Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за 2500 рублів. Щоб зібрати такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу Олександра Миколайовича, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина. Лотерея відбулася 4 травня 1838 року, а 7 травня Шевченкові видали відпускну.

Впродовж наступних п’яти років Тарас навчається в Петербурзькій академії мистецтв, опановує техніку олійного живопису, створює ряд цікавих художніх робіт. Дуже активно пише вірші, тож наприкінці 1839 року отримав пропозицію від ще одного приятеля Гребінки Петра Мартоса опублікувати його вірші. Навесні наступного року перше видання «Кобзаря» побачило світ і дуже швидко розійшлося. 1841 року світ побачила історико-героїчна поема «Гайдамаки».

Впродовж 1843-1844 років Шевченко вперше повертається в Україну. Активно подорожує та знайомиться з поетами, художниками, науковцями. Зокрема, з Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Максимовичем, Олексієм Сенчило-Стефановським, Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»).

Знайомство із сім’єю Рєпніних стало однією з найважливіших подій у житті Шевченка. У цій родині поет знайшов не тільки шанувальників свого таланту, але й вірних друзів, найвідданішою з яких була княжна Варвара, яку він згодом називав «незабутнім другом», а він для неї став коханням.

У цей період художник створює багато ескізів, замальовок місць свого перебування, портретів, багато пише. Зокрема, вірш «Розрита могила», який увійде до рукописної книги поезій «Три літа» (1843–1850).

Після дев’ятимісячного перебування на Батьківщині Тарас змушений повернутися до Петербургу для завершення навчання в Академії мистецтв. Наприкінці 1845 року рішенням загальних зборів Академії Тараса Шевченка затвердили «в академічному званні некласний художник у малярстві історичному і портретному» і видали йому за його заявою квиток на право проїзду в Україну і назад «для художніх занять», а також безперешкодного там перебування.

Дорога додому пролягла через Глухів, Кролевець, Яготин, Бориспіль, Бровари. Свої київські зустрічі навесні 1845 року поет пов’язував насамперед із необхідністю розповсюдження «Живописної України» – збірник офортів, створених на основі замальовок під час першої поїздки до України.

Завдяки Максимовичу він став неофіційним співробітником Київської археографічної комісії. Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали, змальовував історичні й архітектурні пам’ятки і вів «Археологічні нотатки».

Рідна Черкащина, Київщина, Полтавщина стали джерелом нових поезій, які все більше набували антиімперського характеру, через що поширювалися у списках.

У квітні 1946 року Шевченко познайомився з представниками Кирило-Мефодіївського братства – таємного товариства, заснованого з ініціативи М. Костомарова. У полеміці з Костомаровим та іншими членами товариства Шевченко обстоював революційний шлях боротьби проти кріпосництва й самодержавства. Тоді як Костомаров у ті часи стояв на ліберально-реформістських позиціях.

Навесні 1847 року почалися арешти кирило-мефодіївців. При в’їзді в Київ на правому березі Дніпра був заарештований і Шевченко. Під конвоєм його відправили до Петербургу, де утримували в казематі Третього відділу імператорської канцелярії. Поет не виказав нікого з членів товариства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко написав вірші, які згодом об’єднав у цикл «В казематі».

Участі поета в Кирило-Мефодіївському товаристві слідство не довело. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус на невизначений термін із забороною писати й малювати. У його житті настала смуга тривалої і тяжкої неволі в пустельній околиці царської Росії.

Як небезпечного політичного злочинця Шевченка доправили до Оренбургу. Він мусив пережити солдатську муштру, знущання командирів, бруд і лайку солдатської казарми без права писати та малювати.

Але всупереч забороні, Шевченко все ж потайки малював і писав вірші в Орській фортеці. 1847 року він зокрема написав низку поем та балад і завершив цикл поезій «В казематі».

На початку 1848 року капітан-лейтенант Олексій Бутаков, який прихильно ставився до Шевченка, включив його до складу своєї Аральської описової експедиції. Експедиція дозволяла Шевченку якийсь час мати дозвіл малювати, звільнитися від військової муштри й суворого нагляду.

Майже півторарічне перебування в Аральській експедиції добряче підкосило  здоров’я Шевченка.

Численні прохання щодо отримання дозволу на малювання не отримали відповіді. Втім, повернувшись до Оренбургу, Шевченко зміг доопрацювати матеріали експедиції. 23 грудня 1849 року О. Бутаков здав у штаб корпусу разом з картами і різними описами також гідрографічні краєвиди берегів Аральського моря й малюнки, виконані Шевченком. Фахівці високо оцінили їх пізнавальне значення.

Навіть під суворим наглядом начальства, Шевченко потайки продовжував малювати. Після завершення роботи над морськими краєвидами він поступово відновив і поетичну діяльність. За чотири роки (1847–1850) йому вдалося створити й зберегти чотири рукописні книжечки без назв, відзначених на титульних сторінках роками: «1847», «1848», «1849», «1850».

Тим часом у Петербурзі, Москві та Україні у Шевченка з’являються тисячі прихильників. Царю Миколі I такий стан речей геть не подобався. У серпні 1850 року військове міністерство на виконання волі самодержця дало розпорядження перевести поета з 5-го батальйону в один з найвіддаленіших батальйонів під найсуворіший нагляд начальства.

Наступні сім років Шевченко відбуває заслання на Мангишлак. Знову муштра, фортифікаційні роботи, тяжкі побутові умови, цинга – все це підривало здоров’я поета.

Окрім суворих наглядачів, Шевченко мав знайомих серед офіцерів, які приязно ставилися до нього. Серед них – комендант укріплення підполковник Маєвський. Він користувався серед підлеглих пошаною і приязню. Навіть згодився одержувати й відсилати листи Шевченка попри заборону листування.

У Шевченка з'явилася можливість листуватися з друзями, які час від часу надсилали йому гроші. В суворій таємниці за роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем переважно на мангишлацьку тематику.

Чимало людей з оточення Шевченка клопоталися про полегшення його долі. Зі смертю Миколи І для поета нічого не змінилося. Лише 1857 року завдяки амністії Шевченка звільнили зі служби.

До укріплення надійшов наказ щодо звільнення зі служби Шевченка, після якого йому ще треба було подолати 1000 кілометрів до штабу в Уральську для отримання наказу по батальйону. Поет радів звільненню, не знаючи, що йому, згідно з цим наказом, належало жити під суворим наглядом поліції в Оренбурзі невизначений термін. Після довгих вагань через довгу відсутність батальйонного наказу щодо звільнення, комендант Усков зважився видати квиток на проїзд Шевченка до Петербурга.

Восени 1857 року поет добрався до Нового Новгорода, де зупинився у знайомих. Поліцмейстер міста офіційно заявив Шевченку, що він повинен повернутися в Оренбург і там очікувати свого остаточного звільнення. Друзі порадили Шевченку прикинутися хворим, щоб уникнути повернення на заслання. Але прикидатися не було потреби. Роки муштри не пройшли даремно – молодий і красивий чоловік постарів, посивів, втратив здоров’я.

Слава Шевченка дедалі зростала, демократичні кола ставилися до нього з великою приязню.

Наприкінці лютого 1858 року Шевченко нарешті отримав звістку про отримання дозволу повернутися до Петербурга. Дорогою поет тяжко захворів і до Петербурга доїхав із затримкою. Шевченко відразу ж потрапив під найпильніший нагляд III відділу поліції.

Поет починає укладати нову збірку у двох томах. До першого тому увійшли поезії, написані до заслання, зокрема «Чигиринський Кобзар», «Гайдамаки» і «Гамалія», а до другого – твори, написані на засланні й після заслання.  

Шевченко опинився у дуже скрутних обставинах. Через це дуже багато працює, зокрема в галузі гравюри. Академія мистецтв високо оцінила талант Шевченка-гравера і за кілька місяців до смерті він отримав звання академіка гравюри.

У травні 1859 року Шевченко втретє їде в Україну, знову арешт за доносом з подальшим поверненням до Петербургу.

Останні роки Шевченка пройшли в бідності й неймовірних фізичних стражданнях.

Помер Шевченко від паралічу серця 26 листопада (10 березня за нов. ст.).

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

8 травня 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Миколаївського вокзалу й залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухів, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрігши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. 20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору. Туди ж перенесли дерев’яний хрест і встановили на могилі.

(За матеріалами з Вікіпедії).